Я дерево. Я сніг, я все, що я люблю, і може це і є моя найвища сутність (90 років від дня народження Ліни Костенко)

Люди, будьте взаємно ввічливі! —

і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Ліна Костенко

19 березня 2020 року легендарній українській письменниці та поетесі Ліні Костенко виповнилося 90 років. Письменниця є однією з найповажніших серед українських митців, яку називають совістю нації, беззаперечним моральним авторитетом, взірцем духовності, генієм слова. Для мільйонів українців поезія Ліни Костенко стала джерелом мудрості й символом непереможну силу слова та незламний дух свободи, та в одночас втіленням ніжності.             Усе життя Ліна Костенко залишається гарною жінкою, гордою, принциповою, безкомпромісною. За недавніми результатами  опитування в рамках проекту Kantar Onine Track Ліна Костенко, разом з княгинею Ольгою, Анною Ярославною, Роксоланою, Лесею Українкою, увійшла в п`ятірку найвидатніших жінок в історії України. 

Кожним рядком поетеса стверджує велич людського життя. 

     Поетеса є автором 15-ти поетичних збірок: "Вітрила", "Мандрівки серця", "Над берегами вічної ріки", роману "Записки українського сумашедшего". Ліна Костенко  є лауреатом премії ім. Олени Теліги, премій Антоновичів та Петрарки, нагороджена орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. А ще Ліна Костенко почесний професор Києво-Могилянської академії, Львівського та Чернівецького університетів. 

У ювілейний день 90-річчя Ліни Василівни та напередодні Всесвітнього дня поезії відчуймо іще раз чарівність її Диво-слова. 

Про Україну

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Про життя

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.


І все на світі треба пережити

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –

Перегляд літератури творів Ліни Костенко "Поезія - це завжди неповторність" до 90-ї річниці від дня народження поетеси організований в читальному залі.