«Я все життя збираю людські долі…»

         (Інформ - досьє до 100-річчя від дня народження А. Дімарова)

     

Патріарх української літератури Анатолій Андрійович Дімаров народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи під Миргородом на Полтавщині в селянській родині. Батько письменника Андроник Федорович Гарасюта був хліборобом. Мати Анатолія, дочка священика, закінчила єпархіальне училище в Полтаві і готувалася стати вчителькою. За словами самого письменника, родина мала велике господарство, батько був добрий господар, хазяйновитий, через що й потрапив до розряду куркулів. Щоб врятувати сім’ю, він був змушений утекти, а мама з малим Толиком і його меншим братиком Сергієм перебралась аж на Донеччину. Прізвище взяла дівоче – Дімарова, почала вчителювати. Про це письменник розповів у своїй автобіографічній повісті «Прожити і розповісти».

В дитинстві А. Дімаров дуже любив читати, чудово знав як українську, так і світову літератури. Він згадував: «В дитинстві мій розум складався з двох половинок: одна під партою обов’язково читала якусь книгу, а друга – слухала учителя і теж сприймала». Особливо письменник любив літературу про мандри. Письменницький хист виявився в Анатолія Дімарова ще з початкових класів: здібний хлопець писав і вірші, і прозу, навіть отримував за них нагороди.

Отримавши інвалідність внаслідок поранення під час Другої Світової, письменник у 1944 році переїжджає до Луцька, працює у місцевій газеті, а в 1949-му видає першу книгу оповідань «Гості з Волині».

Письменник вважає Луцьк своєю другою батьківщиною, бо саме тут змінився його світогляд, як згадує сам письменник, тут він зі сталініста став націоналістом, коли побачив на власні очі як комуністи переслідують українців, переселяють їх у Сибір. Зовсім іншою людиною переїхав письменник до Львова, де написав повісті «Його сім’я», «Ідол» та інші.

В 1960-ті роки вийшли частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968), «Біль і гнів» (1974, 1980). У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладене суворе табу. Та редактори і цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. З історичної епопеї «І будуть люди» та «Біль і гнів» було вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1981 році був удостоєний Державної премії ім. Т.Г. Шевченка.

Після критики роману «І будуть люди» настав тяжкий період у житті письменника, коли доводилося жити на зарплатню дружини, бо йому не давали жодної можливості працювати. Шукаючи роботу поза літературою, Дімаров пішов у геологи. Завдяки цьому побував на Кавказі, Тянь-Шані, Алатау, Уралі, Забайкаллі, Памірі. Про це написав книгу «Поема про камінь». За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважав цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова був схожий на геологічний музей. Де різнобарв’я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах – картини в камені, які Анатолій Андрійович творив власноруч. Крім того, письменник мав велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, яке він свого часу привозив із далеких гір.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості були «історії» — сільські, містечкові, міські. Більшість персонажів підсумкового видання «Сільських історій» (1987) – літні люди, яким довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові – насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд.

Про моральність, вічну боротьбу добра і зла розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1983) та «Боги на продаж». «Міські історії» (1988). Обидві книги густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про явну кризу цінностей, які існували в тодішній державі.

      Повісті, оповідання та етюди А. Дімарова, зібрані в книжці письменника «Самосуд» (1999) – це різножанрова мозаїка живих свідчень нашої української історії. В основу однойменної повісті ліг випадок, відомий авторові ще з часів війни, коли жіноцтво накинулось на арештованого німцями енкаведиста, що морив район голодом, і самочинно його покарало.

Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина» (частина книги «На коні і під конем»), «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

              

Письменник говорив: «…З дітьми я завжди намагаюся розмовляти на одному з ними рівні, мовби веду бесіду зі своїми ровесниками й соратниками… А взагалі я хочу сказати, що ми, письменники, в боргу перед дітьми, бо пишемо для них мало і часто не дуже добре. Дитячу психологію треба серйозно вивчати, досліджувати.»

       У 2012 році Анатолій Дімаров відмовився від ордена Ярослава Мудрого ІV ступеня, яким його нагородив тодішній президент України Віктор Янукович. І пояснив, що «письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, хоч якою вона була б. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити». Вважав, що «не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву».

       Навесні 2012 року разом з журналістами і репортерами радіотелестудії «Лтава», своєю дружиною Євдокією Несторівною, друзями, Анатолій Андрійович Дімаров побував на місці батьківського хутора, відвідав Шишацький рід Гарасют.

         Помер Анатолій Андрійович Дімаров 29 червня 2014 року на 93-му році життя. Похований у м. Київ.