«Сивий голуб українського гумору»

(до 135-річчя від дня народження Остапа Вишні)

Літературна вітальня

Остап Вишня (Павло Губенко)  (1889–1956) – український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття,  народився 1 (13) листопада 1889 року на хуторі Чечва біля села Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині – Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім’ї відставного солдата Михайла Кіндратовича Губенка та його дружини – Параскеви Олександрівни.

Батько працював на поміщика, а мати поралась коло дітей – їх було 17, та по домашньому господарству. Павло ріс шостою, допитливою й мрійливою дитиною, рано навчився читати і пішов до початкової школи, коли йому ще не виповнилося 6 років. Пізніше закінчив двокласну школу у Зінькові, мріяв стати вчителем, але через брак коштів його відправили до Київської військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним. Відомо, що він закінчив її у 1907 році і працював фельдшером спочатку в армії, а потім – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Ризикуючи своїм життям, особисто працював у поїздах, переповнених тифозними хворими, допомагав їм чим міг, а ще - смішними анекдотами, які сам складав і майстерно розповідав. Працюючи в лікарні, старанно займався самоосвітою, склав екстерном іспит за гімназію і в 1917 році став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Але революція 1917 року і початок громадянської війни не дозволили йому продовжити здобувати освіту.

Навесні 1920 року Губенко приїхав до Києва, де його заарештували «за активну громадянську діяльність у період УНР». Наступного року, не виявивши «компромату», Павла Губенка випустили із в’язниці.

У квітні 1921 року він почав працювати в республіканській газеті відповідальним секретарем «Селянської правди». 22 липня 1921 року у цій газеті під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з’явився підпис «Остап Вишня». З того часу розпочався період активної творчості і систематичних виступів письменника у пресі.

Відомо, що він брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні перших номерів журналу «Червоний Перець». У 1922 році Остап Вишня написав близько 80 усмішок і фейлетонів, в 1923 р. – понад 270. У 1924 році видав 9 збірок своїх творів, а в 1929 році – 28. У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось». Згодом, за три роки вона була перевидана 5 разів.

23 грудня 1933 р. Остапа Вишню знову заарештували. Вийшов на волю письменник лише через десять років. 

У наступному році він повернувся до літературної роботи, надрукувавши в газеті усмішку «Зенітка», яка обійшла усі фронти і часто звучала по радіо. У постаті діда Свирида - головного героя твору, письменник показав кращі риси народного характеру.  

Остап Вишня вважається засновником нового жанру в українській літературі - усмішки. Його гумористичні твори були надзвичайно популярними серед народу. Задля того, щоб читати Вишню, багато неписьменних селян прагнули ліквідувати свою неграмотність, а русифіковані робітники та службовці вчились читати українською мовою.

Він був проникливим психологом, умів вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов Такі твори Остапа Вишні, як «Перший диктант», «Як ми учились», «Зенітка», «Мисливські усмішки» введені у програму з української літератури у  школах. КЗ « ЗПБ» Зіньківської міської ради запрошує у відділ обслуговування дітей, де можна  взяти  та прочитати книги нашого земляка.

У 1955 році судовими органами СРСР Остап Вишня був реабілітований. Через рік, 28 вересня 1956 року, письменник помер від серцевого нападу.  

Йому випала доля гумориста-мученика - аж до самої смерті, і навіть після десятилітньої каторги він не переставав «усміхатись». У одному з передсмертних записів у своєму щоденнику він занотував: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!» І далі, як підсумок свого життя і праці: «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити… Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!».