22 жовтня виповнюється 85 років від дня народження нашого талановитого земляка, українського поета, громадського діяча, академіка НАН України, Героя України, лауреата Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, Державної премії СРСР - Бориса Олійника.
Народився він в 1935 році в селі Зачепилівка Новосанжарського району. Твори Бориса Олійника почали друкуватися з 1948 року, вийшло близько 50 книг. Був членом Спілки письменників України, депутатом Верховної Ради України, депутатом Верховної Ради СРСР. Борис Олійник першим порушив питання відповідальності за голодомор в Україні на державному рівні. Першим почав говорити правду про Чорнобиль. У 2010 році призначений головою Комітету з Національної України ім. Тараса Шевченка. очолював Український фонд культури, був співголовою Форуму слов`янських народів.
Борис Олійник пережив разом з народом усі його незгоди і жодного разу не зрадив йому, усвідомлював - доля твого народу і всього світу залежить від тебе, ти на передовій, на тебе дивляться, по тобі зрівнють свої кроки. Великий поет - це не просто талант писати, а талант жити. В його поезії завжди пульсує порив до правди, віри у добро, відчуття завтрашнього дня. У Бориса Ілліча вражаючий запас поетичного таланту і унікальний інтуїтивний лад віршів, глибока філософія і тонка іронія, неповторна ритмомелодика, могутня влада над словом.
Борис Олійник
ДЕ Ж ТИ ХМЕЛЮ?
Хмара грізно суне на Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман...
Де ж ти, Хмелю,
де ж ти забарився, -
Богом нам дарований Богдан?
Чи забравсь по старості на піч, -
Де б не був ти, Хмелю, озовися,
Доки нам ще не одбило річ.
Обступає душі наші грішні
Кредиторів нещадимий стан...
Хто, Богдане, володіє грішми -
Той тепер у Україні пан.
Потойсвітнім страхоліссям дише
Сиза туча з неба до низів...
Гей, вертайся, гетьмане, скоріше,
Заки грім нам дух не поразив!
Бо вже наша старшина вельможна,
Честь і вклади збувши за кордон,
Натякає здалику:
"А може, так воно й судилось іспокон?"
Облягає Київ різнолиця
Сарана із чотирьох сторін.
Як здамо, Зіновію, столицю, -
Хто ж замовить поминальний дзвін?
А ми пієм гучно: "Ще не вмерла..."
І собі доводим: таки ж ні!
Та ізнов долаємо Говерлу
Всім собором, ще й при знамені.
І вже так стискаємо держало,
Що незмога й глянуть догори:
Чи, бува, на прапорі державнім
Ще не помінялись кольори?
Гей, вертайся, Хмелю, доки світу,
Бо чомусь не йде із голови
Щось немовби про варшавське сміття,
Щось як начебто
про грязь Москви...
Так Варшава ж замела в оселі,
І Москву підметено зело...
То вертайся чимскоріше, Хмелю,
Доки нас під когось не звело,
Щоб потому плакать і ридати,
Сипати на лисини золи,
Що, мовляв, трикляті супостати
Нас ізнов у ярма запрягли.
...Хмара встала з висі до пониззя,
Темна тиша впала на лиман.
Де ж ти, Хмелю, забарився, -
Богом нам дарований Богдан?!
ПІСНЯ ПРО МАТІР
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти,
- Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою - злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі", -
і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.
Немає коментарів:
Дописати коментар