І пам’яті свіча не згасне

(До дня Голодомору на Україні 1932 – 1933 роки)

Україна в 1932-1933 роках пережила страшну трагедію – Голодний Мор, який забрав життя мільйонів наших земляків. Жорстокість Голодомору полягає перед усім у тому, що голод не був наслідком стихійного лиха, посухи або неврожаю, він став результатом навмисної політики більшовицького режиму. Шляхом насильницького вилучення продовольства, блокади сіл та цілих районів, заборони виїздів за межі охопленої голодом України, згортання сільської торгівлі, репресій, система створила  умови, які були не сумісні з життям.

Сьогодні ми вшановуємо пам’ять жертв Голодомору 1932 – 1933 років. Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця. Одна з найстрашніших таких сторінок – Голодомор, який призвів до небачених безневинних жертв.

Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно – надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи!

Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932 – 1933 роках. Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ці хвилини.

На вшанування світлої пам’яті жертв Голодомору в Україні у 1932 – 1933 роках оголошую хвилину скорботи. Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.

Хай у кожному місті й селі, у кожній оселі, у кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.

„Палахкоче свіча

Поминальної нині Молитви”

Достигали жита. І тремтіли Дитячі коліна –

Косоокої смерті чорнів продірявлений плащ...

Вимирало Село – потопала в сльозах Україна,

І розгублене небо ковтало задушений плач. 

Шаленів людомор – лютували нові яничари,

І старенька Бабуся міняла Ікону на Сніп...

Над Полями Святими замучені душі ячали,

І Дніпро захлинувся у розпачі страчених Слів.

Палахкоче свіча

Поминальної нині Молитви

І розгнуздана Пам’ять малює Історії слід...

Тільки ті Колоски – Життєдайного Виміру Витвір,

Як і завше, Очима Дитячими міряють Світ. 

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори Надійшли.

Придивляюсь:

„Вкраїна, двадцяте століття”

І не рік, а криваве клеймо:

„Тридцять три” 

(Адлер Коралів)

Голод 1932 – 1933 років став для українців тим, чим був голокост для євреїв. До цього небаченого за історичними мірилами голоду держава штовхала село, що відмовлялося прийняти колгоспну систему з самого початку колективізації. У 1930 році в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 році – 380 млн. пудів.

Це було досягнуто за рахунок обезкровлення села. У багатьох селян забрали все зерно, в тому числі й посівний фонд. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію: у 1932 році було засіяно трохи більше половини запланованих площ. І все ж не ці чинники стали причиною трагедії українського селянства. Врожай 1932 року лише на 12 % був меншим за середній урожай 1926 – 1930 років і міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

Те, що відбувалося в Україні в 1932 – 1933 роках, ніде в документах не зафіксовано, бо Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. До загибелі мільйонів селян привело холоднокровне рішення Сталіна відібрати в українських селян їстівні припаси, а потім оповити голодуючих завісою мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості.

Щоб перешкодити втечам голодних людей за межі України, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ, які нікого не випускали.

Прагнучи врятувати хоч дітей, селяни часто везли їх до міста і там залишали в установах, лікарнях, на вулиці.

О, як же ти не вмерла, Україно,

Бо скільки ж то зловісницька мета

Звела людей, приречених безвинно, –

Й ніхто за це ні в кого не спитав.

Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки. Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство.

Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди щасливого життя.

Молитва Катерини Мотрич за убієнних голодом у 1932 – 1933 роках. Хто се? Чий голос щоночі просить: „Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця”. „Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини.

Богородице! Матір наша небесна! Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів?

Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відверни. Нині, прісно й на віки вічні відведи. Амінь!”

А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах – Та й мруть…

Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців.

Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю.

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Сьогодні – час очищення і ми починаємо осмислювати самі себе: що з нами сталося? Сміливішає пам’ять, мужніє душа, розковується свідомість, звільнена від страху.

На десятиліття можна засекретити архіви, приховати викривальні документи, замести сліди злочинів, переписувати історію на догоду диктаторові чи скороминущому ідеологічному божкові. Але з пам’яттю народу нічого не вдієш.