Народна іграшка чи оберіг

(Народознавча бесіда)

Лялька-мотанка – українська народна лялька, символ жіночої мудрості, родинний оберіг. Здавен у кожній родині лялька-мотанка виконувала роль оберегу, була символом мудрості, берегинею роду, символом матері та зв’язку між поколіннями, одна із найдревніших іграшок і священних істот нашого народу, якій тисячі й тисячі років. Скільки існує людство, стільки років цій іграшці, яка повинна була дитину заспокоїти, нагодувати і зберегти. Бо мати, залишаючи дитя, замотувала фрукти чи хліб у шматочок тканини, прив’язувала паличку і давала, як іграшку, тому в основі ляльки – хрест. Людина вигадувала ляльку-мотанку, подібну собі, як забавку для дитини, як оберіг дому. Виготовляючи цей сакральний предмет, жінки вкладали у неї свою енергію, певні думки і побажання. Ляльку-мотанку передавала мати дочці, коли віддавала до іншого роду, а дочка, у свою чергу, своїй дитині. Це ніби ниточка, яка зв’язувала увесь рід. Наші пращури вірили, що лялька є посередником між живими та тими, хто ще народиться. Тому на заміжжя дівчини разом із рушниками і сорочками в скриню до приданого клали ляльки. Робили їх дуже ретельно: одягали в українське народне вбрання як наречену, плели вінок на голову і обов’язково «додавали» нареченого – мусила бути пара. Відразу після одруження тими ляльками бавилися – вважалося, що так швидше народяться діти.

Обличчя у «плодоносних» ляльок немає – невідомо ж, хто прийде на світ. Берегиням – іншому різновиду – на обличчі намотували хрести. І виготовляли їх на різні потреби: аби людина одужала, аби пішов дощ чи навпаки – припинилася злива. Усі елементи одягу мотанки є символічними: спідниця уособлює землю; сорочка – три часи: минулий, теперішній і майбутній; головний убір – очіпок, стрічка чи хустка – зв’язок із небом... Українська лялька тим унікальна, що вона – така ж, яка була тисячі років тому! Найдавніші – глиняні – сягають доби Трипілля! Лялька-мотанка не випадково не має обличчя. Адже вона виникла не як іграшка, а як сакральна річ. Вона мала прикликати дух померлої або ще не народженої людини до живих, запросити її в коло сім’ї, до столу чи до тієї дитини, яку виховувала. Вона виховувала, бо уособлювала дух прадавнього Предка, а відтак не дівчинка гралася лялькою, а лялька, як стара баба, передавала досвід минулого новому поколінню. Ляльку робили, коли викликали духа. Іноді її знищували, спалювали, щоб ця річ забрала, наприклад, недугу. Якщо писанкою «викочували» хворобу, то ляльку виготовляли тоді, коли треба було про щось швидко попросити або подія була значна. Знищували її, коли намагалися вилікувати людину чи прикликати дощ. Тобто її віддавали богам – вона ставала жертвою й могла заміщати собою живу істоту. Тому її обличчя було відокремлене від будь-якої особи, щоб ніхто не постраждав під час знищення мотанки – аби не зашкодити живим. Наші предки вважали, що лялька з певними вираженими рисами обличчя – будь то очі чи ротик – може прив’язувати до себе душу того, хто нею грається, що може понести за собою небажані наслідки. Окрім того, за таким хрестоподібним личком можна уявити собі яке завгодно. І, зрештою, хрест у колі – це солярний знак, тож лялька із таким обличчям несе в собі сонячну енергетику. Ну, а в голівку мотанки часто зав’язували зернятка пшениці. Це теж надавало їй сакрального значення, бо зерно пов’язане з померлими чи ненародженими душами. Коли його «ховають», воно оживає, проростає і знову розпочинає одвічний коловорот життя. Тому мотанку пов’язують із уявленнями про життя й небуття, із досвідом минулих поколінь та їхнім зв’язком із поколіннями наступними. Лялька-мотанка приходить у наш світ у якомусь образі, створюється з певною ціллю. Її виготовляли із різними побажаннями, наділяли різними символічними значеннями: на щасливу долю, сприяння потаємним бажанням, гармонії людини з природою, на успіх і здоров’я, на добро і злагоду. І обов’язково, ці обереги несуть у собі позитивну енергетику. 

Мотанка виконується виключно шляхом намотування, не має обличчя і несе в собі тепло людських рук, любов і турботу, з якою створена. Вона може бути плетена із соломи чи зовсім без застосування нитки, коли всі вузли закріплюються за рахунок того матеріалу, з якого робиться мотанка. Голова називається «куклою». Для неї шматочок тканини складається вузенько (як пасок або крайка), а тоді згортається «рулетиком» і обмотується тканиною. «Куклою» величають і перший обжинковий сніп, закручений в особливий спосіб. Таке ж наймення у дитячої «пустушки» – хліба, загорнутого в полотнинку (її раніше давали до ротика немовляті). Тобто шматочок хліба чи тканини або зерно, загорнуте в полотнину, – це голова, що уособлює дух істоти. Приєднується вона дуже просто: до колодки, до трісочки, до кукурудзяного стебельця – будь-чого. Мотанка навіть може не мати рук – тільки обгортається тканиною. І тут уже годиться все, що знайдеться в господі. Раніше найкоштовнішим убранням для ляльки ставали клапті старих вишитих сорочок, іншого одягу. Власне, тому українська мотанка позначена регіональними ознаками тієї місцини, де її виготовлено. Лялька-мотанка ні в якому разі не шиється, не проколюється голками чи шпильками – виключно мотається. Звідси і назва – МОТАНКИ. Голку можна застосовувати лише при виготовленні одягу для ляльки і ні в якому разі не пришивати нічого до самої лялі! І Не колоти її! Оскільки робилась лялька-мотанка з тих матеріалів, які були під руками – чи то солома, чи старі непотрібні речі, а одягалась в клаптики матерії зі старого одягу матусь і бабусь, то й не дивно, що така лялька, зроблена власноруч, оспівана піснями, обласкана казками, одягнена в усе своє, домашнє, рідне – вважалась оберегом у родині. Якщо в сім’ї хворіла дитина, то їй робили спеціальну ляльку-мотанку, яку змотували з тієї трави, яка допоможе при хворобі, її давали дитині – і забавка, і цілющий ефект!