Диво калинове, чари барвінкові Дмитра Білоуса( До 100-річчя від дня народження)

Любі діти! Любителі українського слова та українського іскрометного гумору святкують 100 років від дня народження видатного українського поета, гумориста, перекладача, громадського діяча  Дмитра Білоуса.
Особливе місце в творчості Дмитра Білоуса належить унікальній збірці "Диво каленове". Це вірші про мову, про любов до рідного слова. За цю книгу Дмитро Білоус став  лауреатом  Національної премії України імені Тараса Шевченка. 

До вашої уваги підбірка віршів поета.

Дмитро Білоус

РІДНЕ СЛОВО

Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!

Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.

Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім'ї великій, вольній, новій.

* * *

ВІЧНО ЖИВА

А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим стаючи на прю,
що брав її у пазуристі лапи.

Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.

Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об'являли лови.
Орел  впивався  в  душу,  тіло  рвав —
він  був  безмозкий,  хоч  і  двоголовий.

Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між: берегів плисти,
ходити сонцю по своїй орбіті?

Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб  приректи  народ  на  безголосся?

О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик, мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!

Хай давню жуйку міщанин жує,—
воскресли,  піднеслися  духом  люди.
Бо є в народу мудрість*, сила* є,
І рідна мова є і вічно буде!

                     * * *

Добре слово настрій, дух підносить;
забувати, друже мій, не варто,
що для настрою і жарту досить
просто теплого людського жарту.

Як народ веселе слово творить?
Ось по кризі йде дідок бровастий,
зустрічає дядька і говорить:
— Де б оце його отут упасти?

Дядько теж боїться посковзнутись,
але йти йому уже певніше.
Не минув нагоди усміхнутись:
— Та вже падайте, де вам зручніше…

І обидва розсміялись гучно:
ковзанку пройшли благополучно.
Ось улітку (квіти на газонах),
сміючись, біжать дівчата юні,
будівельниці в комбінезонах,
крейдою оббризкані красуні.

І за мить уже шпаркі дівчата
вносять козли крізь скляні дверини.
Й тут же Мотря, дівчина завзята,
блиснула очима в бік Марини:

— Як би це розбити шибок зо три?
Ти заходь, Марино, звідсіля ось… —
А Марина їй: — Та бачиш, Мотре,
я ж оце й сама вже націляюсь.

І обидві розсміялись гучно:
козли пронесли благополучно…

Ти звертав увагу, друже милий,
що таке в житті веселе слово?
Гумор надає людині сили,
коли в серці сяє веселкове.

                * * *

Як прислів’я чудове,
йде від роду до роду,
що народ — зодчий мови,
мова – зодчий народу.

ВОГНИЩЕ РОДИННЕ

На світі білому єдине,
як і дніпрова течія,
домашнє вогнище родинне,
оселя наша і сім'я.

Ми відтоді початки лічим,
як муж з камінням і паліччям
за звіром кидався вдогонь,
а жінка берегла вогонь,

вогонь, що предки розкладали,
здобутий ними від тертя;
пожитки різні, причандали,
що перейшли з первобуття.

Й слова житейські необхідні,
що проростали, як зерня,
вогнем освячені і рідні:
горнутись, горниця, горня.

Хоч їх походження і різне —
немає в цьому дивини.
Та дух вітчизни, материзни
несуть і досі нам вони.

Слова, що доти їх не знали,
первісні трепетні слова,
що зігрівали і єднали, —
і мова врунилась жива.

В щасливі і в тяжкі години —
куди б нам не стелився шлях
не гасне вогнище родинне,
в людських запалене серцях.

З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА

Де вам, друзі, траплялось,
щоб од міста, села
три ріки розливалось
з одного джерела?

Що не річка, то мова
прагне, рине у світ
од безсмертного Слова,
що про княжий похід.

Що не річка, то мова
з-понад волзьких степів:
це російська чудова —
гусел радісний спів.

Що не річка, то мова
з-над Славути-Дніпра:
українська чудова —
кобзи сонячна гра.

Що не річка, то мова,
де шипшини корал:
білоруська чудова —
ніжний видзвін цимбал.

Від Русі розливалось
три могутніх ріки.
І тепер побратались
на віки, на віки.

НАЙДОРОЖЧЕ

Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони і на подив
багато бачили, багато знали.

Я їх питав із щирою душею:
— Яку ви любите найбільше мову? —
І всі відповідали: — Ту, що нею
співала рідна мати колискову.

ДУХМЯНИЙ ДИВОСВІТ

У спеку й дощ – без паніки –
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.

Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.

А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрінь?

Лист голий із росинками,
холодний, а на споді –
покритий волосинками
і теплий. То в народі

і стали мати-й-мачуха
ці квіти називати:
холодний верх – то "мачуха",
а теплий спід – то "мати".

Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.

Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки, —
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.

Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.

Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.

У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем.